Історія Вилоцької ЗОШ І-ІІІ ст. №1

Вилоцька загальноосвітня школа І-ІІІ ст.№1 є спадкоємицею колишньої горожанської школи, яка за чехословацького режиму проіснувала до Мюнхенської угоди, тобто до 1938 року. Угорська влада відкрила у Вилоці таку ж школу тільки з угорською мовою навчання.

Про горожанську школу належить згадати, що в 1936 – 1937 навчальному році тут були викладачами визначні на той час педагоги як Микола Вайда - редактор і видавець газети “Молодь Закарпаття” (у серпні ц.р. йому в урочистій обстановці встановили пам’ятний барельєф в рідному селі-Великій Копані). Тут працював педагог Бельварій, автор допоміжного підручника “Геометрія в горішку”, а педагог Булеца був широко відомий серед молоді як організатор спортивних і культурно-освітніх заходів у селищі.

        Горожанські школи були віднесені урядом УРСР до числа неповних середніх шкіл, тому після визволення селища в 1944 році усі горожанські школи вважалися адекватними неповно-середнім школам (на той час семирічкам).

В перші роки (1945-1953рр.) Вілоцька семирічна школа існувала як школа національних меншин, тому наповнюваність класів допускалася неповна. Були класи з кількістю від 7 до 14 учнів. Учителі мали змогу сповна використовувати індивідуальний метод навчання і домагатися високих і міцних знань, вмінь і навичок в учнів. Це стало привабливим для батьків селища, які бажали щоб і їхні діти одержували повноцінну освіту. І, згодом, школа почала зростати за рахунок дітей різних національностей, зокрема угорців.

           На прохання батьків на початку 70х років при школі були відкриті, за згодою облвно ( обласного відділу народної освіти), паралельні класи (ІХ-ХІ) з угорською мовою навчання.

           Ці паралельні класи проіснували поки не здійснився перехід до середньої освіти у школі з угорською мовою навчання. Якщо в 1946-1954рр. Наповненість класів становила від 7 до 14 учнів, то з 1955 року ― повна завантаженість учнів на клас (до 41 учня ). Особлива характерність школи полягала в тому, що контингент учнів до 50-60% становили угорсько мовні діти.

            Комплектація класів угорсько мовними учнями була суворо добровільна. Навчатися у школі з українською мовою навчання вважалося привілеєм. І це були діти батьків, які на той час, матеріально забезпечені. Для педколективу, звичайно, це було вигідно, для мовників-додаткові труднощі.

        Для прикладу можна навести такі факти : з Великої Паладі у 8 клас поступило двоє випускниць 7го класу : Генці Жужанна і Гараї Єлизавета. По-українськи ледве вміли читати і писати. А вже 10 клас закінчили успішно. І ще того року продовжили навчання: Генці Ж. у Львівському університеті на геологічному відділені, а Гарої Є. У Виноградівському медучилищі, а пізніше на педфаку УжДУ. Генці Ж. стала геологом (до речі, вона була членом бригади розвідників золото рудників в Мужієві), а Гарої Є. – лікарем в Ужгороді.

      Після постанови уряду про введення обов’язкової середньої освіти, існуючі середні школи мали свої мікрорайони, випускники семирічок, а згодом восьмирічок, повинні були продовжувати навчання в одній з середніх шкіл. Так, до Вилоцької середньої школи №1 належала Пушкінівська, Новосільська, Матіївська восьмирічки. Крім того, окремі випускники таких шкіл як Фанчиківської, Бобівської, Петровської, Великопаладьської, Дівичанської навчалися у 8 ― 10(11) класах. 

      Різко зросла кількість учнів після відкриття у Вілоці дитячого будинку(1958-1965рр.). Розпорядженням облвно двоповерховий будинок необхідно було передати новостроєній установі. Це були діти-сироти, часто переростки з усієї області. Дітей було близько 120-150, жили, харчувалися, виховувалися за спеціальним планом і програмою, а навчанням залучені були в СШ №1.

      Усі 5-8, а згодом і 9-11 класи стали паралельні, в більшості класів кількість учнів досягала 40-41. Така різка зміна в кількості і якості учнівських контингентів створила неймовірні труднощі і нові проблеми. По-перше, негайно потрібні були відповідні учительські кадри. В той час нестача спеціалістів з вищою освітою була ще значною. По-друге, негайно потрібно було освоїти додаткові приміщення під класи, кабінети, а головне обладнати відповідним інвентарем (парти, столи, дошки, шкафи).

         Педколективу треба було вишукувати нові методи і прийоми роботи на уроках і в позакласній роботі, так виявилося, що диференціація в знаннях учнів одного і того ж класу величезна. Навантаження на педколектив подвоїлося. З іншого боку, педколектив був позбавлений турботи по здійснення “всеобучу”, що було в умовах Вілока дуже важким завданням.

       У Вилоцькій середній школі №1 з самого початку була велика плинність і учнів, і вчителів. Це пояснюється тим, що в 50-60х роках вчителями були жінки військовослужбовців, яких часто переводили за межі області.

      Із переходом семирічки у середню, при школі було відкрито шкільний гуртожиток для учнів, які доїжджають із віддалених населених пунктів. Окремо для хлопців, окремо для дівчат.

       Наша школа з самого початку завжди була повністю забезпечена педкадрами з відповідною освітою і кваліфікацією. За винятком угорських паралельних класів, для яких приходилося просити з Облвно направити випускників УжДУ.

       Трохи негативний вплив на процес навчання мав той випадок, коли часто змінювались вчителі, навіть серед навчального року. Це були учителі-жінки військовослужбовців, які змінювали місце служби.

       Стабільними кадрами були насамперед учителі ― класоводи 1-4 класів ( Гарапко Олена Іванівна, Цільо Параска Йосипівна, Тимкович Олена Михайлівна), які становили “золотий фонд” школи. У 5-8класах безперервно працювали Марфідіна Марія Кирилівна, Старченко Ганна Сидорівна, Макій Ольга Петрівна. Фундатором, легендарним педагогом школи була Трунова Ганна Самійлівна, яка за весь період обиралася членом парткому, секретарем територіальної парторганізації, мала вирішальний вплив на діяльність міської самоуправи. У 60ті роки школа поповнилася висококваліфікованими спеціалістами: Рошко Степан Дмитрович, Рошко Ганна Ільїнічна, Дербак Галина Миколаївна, Бора Федір Юрійович, Бора Ганна Петрівна, Іванченко Марія Василівна. Ці кадри здатні були забезпечити якісне виконання завдань школи, піднести авторитет школи не тільки в районі, а і в області.